Стосунки емоційно нас насичують. А що, коли в них починає переважати все погане? Для емоційно залежної людини негативні емоції кращі, ніж байдужість і самотність, навіть якщо вони її обтяжують, виснажують і ранять. Врешті, навіть почуття неприйняття витворює бодай якісь стосунки — і ці стосунки заповнюють нестерпну порожнечу. Думка, що партнер зовсім зникне з їхнього життя, занадто страшна. При цьому часто не йдеться про партнера як людину. Він стає засобом «творення» самооцінки, самоповаги і впевненості у собі. Емоційна залежна людина бачить і проживає свою цінність через іншого. Як тільки біля неї немає партнера, її й так крихка впевненість у собі зникає.
«Чи існує якась порада або спосіб справитися, коли ми відчуваємо, що стикаємося з цим?», — написав до редакції читач Петр у відповідь на статтю «Внутрішня пустка», де я писала про емоційну залежність. Я розмірковувала, як взятися за цей текст, оскільки про цю тему написана незліченна кількість наукових книг і статей. Всіх їх об’єднує одне: звернення уваги на себе самого.
Саме це може бути доволі складно для людини, яка бачить свою цінність в інших. Як досягнути цього повороту до себе? Запропонувати єдиний надійний спосіб тут неможливо, я можу радше дати натхнення. Подумаймо разом, як можуть виглядати стовпи, на яких твердо і стабільно стоятиме, не хитаючись, наше життя.
Гарний людський контакт
Це одна з дуже помітних речей, про які ми часто забуваємо. Йдеться про те, щоб мати біля себе людей, зустрічі з якими приносять нам радість і наповнення. Людей, які легко приймають нас такими, якими ми є, з якими ми маємо безпечний простір, де можемо ділитися сокровенним без ризику неприйняття, осуду чи презирства. Людей, з якими ми не зобов’язані грати в ігри, прикидатися чи вдавати когось, ким ми не є.
Така мережа контактів може виглядати по‑різному, бо кожен із нас має різні потреби в спілкуванні з людьми. Хтось має довкола себе багато «добрих людських душ» і почувається прекрасно, іншому вистачить кількох таких людей. І це нормально. Контактуючи з друзями, ми можемо проводити так звану перевірку реальності (reality check), коли, наприклад, починаємо губитися в своїй голові, що часто буває після розлучення. Нас захоплює вир думок, який ми самі й підживлюємо.
Друзі можуть «центрувати» нас і водночас ділитися з нами позитивним поглядом на світ. Важливо зауважити, що ці зустрічі не обов’язково повинні відбуватися у формі постійного «виливання душі», хоча воно також може бути цілющим. Через спільно проведені моменти ми можемо отримати так званий емоційно корективний досвід, який сприяє розвитку власної гідності й досвіду того, що життя без партнера насправді не повинно бути такою катастрофою, як у наших уявленнях.
Мої (великі) дрібниці
Корисно буває створювати або відновлювати в своєму житті простір для діяльності, яка нас живить і радує. Для речей, яких ми з нетерпінням чекаємо і які насправді тільки наші. Це може бути звичайне відвідування сауни, прогулянка з собакою чи без неї, час для себе з книгою, серіалом чи подкастом, перегляд дурнуватих фільмів із кавою чи чаєм після повернення додому з роботи. Все, що нам подобається і що приносить нам користь.
Це дрібниці, які, втім, мають велике значення, оскільки в емоційно залежних стосунках ми віддаляємося самі від себе. Часто ми жили життя партнера, забували про себе, а з плином часу забули зовсім. Важливо відновити в своєму житті діяльність, яка є суто нашою — або знайти нову. Піклування про себе є однією з найважливіших речей у цей період.
Самоприйняття
У залежних стосунках нас нерідко глибоко зачіпає неприйняття з боку партнера, яке ми інтерналізуємо настільки, що приймаємо за своє. Тоді починається парадоксально різке сповзання в ще більшу залежність. Коли ми не приймаємо себе, то палко, але марно шукаємо прийняття в найближчій людині. Однак у залежних стосунках ми його не отримаємо.
Так ми опиняємося в замкненому колі, намагаючись пристосуватися до його уявлення про те, якими ми б мали бути. Тому що як тільки ми будемо відповідати цим уявленням, інша людина нас прийме і полюбить. Де там! Що більше ми будемо віддалятися від самих себе, то гірше почуватимемося в стосунках. Ба більше, відповідати уявленням партнера дуже важко, оскільки в нас завжди буде щось не так.
А як прийняти себе? Першим кроком може бути реалістичний погляд на самого себе, на свої сильні й слабкі сторони. Відвертий і без надмірного впливу внутрішнього критика, який затьмарює наш погляд на себе негативізмом. Саме прийняття власної тіні, тобто аспектів нашої особистості, які ми відкидаємо, яких соромимося і від яких би хотіли відгородитися, може бути одним із кроків до самоприйняття.
Щоб прийняти себе, також корисно розрізняти те, що насправді є нашою думкою, і те, що ми перейняли. Це може стосуватися уявлень про вільний час, уподобань у їжі й напоях, стилю одягу. Але, звичайно, вплив партнера сягає глибших шарів, таких як цінності й установки. Тому регулярно запитуйте себе: Що справді моє? Як я почуваюся? Повернення до себе може зціляти, давати полегшення і свободу.
Самоприйняття не настає за помахом руки. Це тривалий і складний процес, який можна полегшити, якщо не поспішати і ставитися до себе з добротою.
Чого я потребую
Аби стати на ноги в контексті емоційної незалежності, важливо задовольняти потреби, які стосуються тільки нас. Варто запитувати себе: Що мені потрібно, аби жити добре і з задоволенням? Уявлення про найпростіші способи організувати свої потреби може дати піраміда Маслоу.
За її допомогою можна перевірити, чи справді ми задовольняємо свої потреби й що можемо для цього зробити. Знову ж, варто використовувати призму: які потреби були і є моїми, а які належать партнеру?
Здорові кордони
У залежних стосунках часто немає кордонів, партнери в них зливаються в одне ціле, що з погляду жіночих романів може здатися справжньою любов’ю, але з погляду психічного здоров’я досить страшно. Після розриву емоційно залежних стосунків важливо знову встановити свої межі, і то на міцній основі. Тут ідеться про сприйняття й усвідомлення своїх обмежень. Якщо ми втратили або навмисно розірвали кордони у стосунках, логічно, що коли партнер зникає, ми почуваємося втраченими, дезорієнтованими та розгубленими. Він дав нам ці межі, навіть якщо вони були нездоровими.
Якщо у стосунках ми звикли існувати без кордонів, цю установку ми можемо переносити на інші сфери життя — на сім’ю, роботу, друзів. Ми не усвідомлюємо, що беремо на себе забагато, тому погоджуємося на всі додаткові завдання на роботі, на всі пропозиції друзів сходити в театр чи на концерт, кудись поїхати тощо.
Ми можемо спробувати відновлювати свої кордони з людьми, з якими почуваємося в безпеці, незалежно від того, чи говоримо ми їм про свій намір, чи тримаємо його при собі. Спочатку достатньо поспостерігати, як ми почуваємося, коли захищаємо свої кордони, що в нас добре виходить, а що нам важче. Коли хтось прийде до нас із пропозицією або проханням, спробуймо не погоджуватися відразу, а, наприклад, запитати більше і так виграти час, аби подумати, чи дійсно ми хочемо це робити, чи просто погоджуємося за звичкою.
Порожнечу після розриву емоційно залежних стосунків можна уявити як темну, неймовірно глибоку та непривітну діру всередині нас. Усі спроби заповнити її нагадують кидання камінців діаметром один міліметр у яму. Це складна дорога, де на вас чекають провали. Мурашина робота, яка прогресує мікрокроками. Поступово, коли ми повернемося до себе і створимо добрі стосунки з самим собою, ми кидатимемо камінці в яму вже не по одному, а цілими лопатами.
Переклад: Тетяна Сопронюк