Звичайно, існує тисяча способів, як і навіщо слід бути доброю людиною. Але останнім часом я думаю про те, яка велика різниця між тим, коли ми не даємо собі вибору, а бажання допомагати іншим продиктоване чимось — зазвичай нашими внутрішніми переконаннями, страхом бути відкинутим або почуттям провини. І тим, коли ми маємо розкіш бути добрими просто так, не чекаючи наслідків, з легкістю. Просто від власного емоційного надлишку.
У нещодавній статті ми писали про так звані інтроєкції. Це внутрішні переконання про те, що є правильно, що я можу і чого не можу, що є неприйнятним. Що я повинен робити для того, щоб бути гідною людиною, заслужити прийняття та приязнь інших людей, мати успіх у житті. Я почала розмірковувати, як бути з інтроєкціями, які насправді досить позитивні. З тими, які стверджують:
- Будь чесним і добрим.
- Роби добрі справи і будь доброю людиною.
- Коли ти єдиний, хто може допомогти, ти повинен це зробити.
Чи маю я право дивитися на них, скажімо, у клієнтів, так само обережно, як і на інші внутрішні заповіді, висічені в камені? Зрештою, нам усім потрібен світ, де люди будуть добрими одне до одного. Без цього більше нема про що говорити. Все це так, та якщо за цими благородними реченнями глибоко заховані інші, більш тривожні інтроєкції, які стверджують:
- Якщо ти не будеш добрим і корисним для світу, ти не заслуговуєш на існування.
- Не можна нікого дратувати. Роздратовані люди небезпечні й можуть нашкодити тобі або тим, кого ти любиш.
- Якщо ти когось засмутиш або розізлиш, ти погана людина.
Незалежно від того, ховається чи ні за одним із перших речень якесь речення з другого списку, зовнішні прояви, швидше за все, будуть однакові. Ви будете бачити приємну людину, яка подобається іншим. Яка завжди йде вам назустріч, не залишає в біді, на неї можна покластися. Із вигляду це буде людина, яку ми хочемо мати в своєму оточенні. То в чому ж може полягати різниця?
З нестачі чи з надлишку, зі страху чи з любові
Можливо, тепер ви маєте мене за буркотуна, який підозріливим поглядом міряє кожен добрий вчинок і якому не можна навіть повернути загублений гаманець, щоб він одразу не шукав за цим якийсь невроз чи дитячу травму. Але не зрозумійте мене неправильно. Я не думаю, що вся доброта на світі насправді продиктована якимось нашим неврозом. Я вважаю, що більшість добрих учинків, які відбуваються щодня, є цілком щирими.
Зрештою, навіть якщо ці вчинки були красиво продиктовані інтроєкціями з виховання в родині та шкільних закладах, це не проблема — вони просто є частиною соціалізації. Як пише Роберт Фулґам у одній зі своїх книг: «Усе найважливіше для життя я дізнався в дитсадку». Я згадую ці слова щоразу, коли відвідую садочок і читаю на дверях: «Ми поводимося одне з одним чемно, говоримо будь ласка і дякую, не б’ємося». Я вірю, що повертати загублений гаманець, відвідувати стареньку бабусю, відповідати усмішкою малюку в трамваї — правильно.
І все ж. Іноді я згадую про банальний, але дієвий інструмент прийняття рішень у складних ситуаціях дилем і невизначеності: Я роблю це зі страху чи з любові?
- Чи йду я прямо зараз назустріч іншій людині через любов до неї й себе, тому що це принесе радість нам обом? Чи роблю я це вільно, з можливістю відмовитися, з усвідомленням та оцінкою власних сил і того, на що в мене є енергія?
- Або ж я роблю це зі страху, що, відмовивши, я завдам шкоди нашим стосункам? Що про мене подумають щось погане чи весь вечір буду думати про себе погано я? Чи тому, що я просто не знаю, як відмовити, як це, власне, зробити?
Іншим (подібним) індикатором міг би бути такий:
- Я роблю це з емоційного надлишку чи з нестачі? Я пропоную комусь доброту, тому що сама сьогодні маю гарний настрій, вдячна за все, що маю, і відчуваю бажання поділитися своєю радістю? Я пропоную співчуття, тому що інша людина справді його потребує — і це мене не виснажить?
- Чи в глибині моєї душі закарбовано, що інші не люблять мене просто так, що їхню прихильність я повинна здобути добротою та «хабарями»? Я вислухаю співрозмовника, але це діятиме мені на нерви і наступного разу я радше покладу слухавку — або ж ні, я все одно буду доступною і вечорами хвилюватимуся через його історію наодинці, виснажена?
Внутрішня нелюбов виснажує
Коли я розмірковую про те, чим найперше відрізняється доброта з нестачі і з надміру, мені спадають на думку три сфери:
- Чи переходжу я свої межі? Чи завдаю я шкоди (наприклад, не прямо зараз, а в довгостроковій перспективі) собі або близьким?
- Наскільки я маю свободу в своїй поведінці? Чи можу я зробити це якось по‑іншому, чи про це не можна навіть подумати?
- Чи має моя поведінка пізніші негативні наслідки? Через неї я втомлена, злюся вдома на власних дітей, пасивно агресивна до партнера і друзів?
Другий і третій пункти тісно пов’язані з першим. На мою думку, головна відмінність між добротою з надлишку і добротою з нестачі — чи не переходжу я своїми вчинками власні межі. Ось як я даю собі раду з «сірою зоною», коли мені важко оцінити, виходить щось за мої межі чи ні: я думаю — це починає виглядати якось дуже заплутано або ж хм, мене ж це не вб’є?
Коли я почуваюся вільно, я не переходжу свої межі. А коли я їх переходжу, це, як правило, має наслідки. Кожне порушення власних кордонів приносить із собою невдоволення, дисгармонію, злість, агресію. Врешті‑решт, мета гніву як емоції — попередити нас про те, що ми чи хтось інший перетнув наші кордони, і дати нам силу знову їх встановити.
Цей гнів може бути звернений назовні, до інших, тож можемо розізлитися, агресивніше вести авто, втратити самовладання з членами нашої сім’ї. Як правило, ми дозволяємо собі поводитися з ними гірше, тому що вони наші, нас не так хвилюють стосунки з ними або ми відчуваємо, що «вони витримають». Або ж нам почнуть діяти на нерви біженці, геї, виборці певних політичних партій…
Якщо ми собі цього не дозволяємо, нам не залишається нічого іншого, крім як звернути цю емоцію всередину. І перетворити її на втому, виснаження, злість на себе, невпевненість, фізичний біль чи хворобу. Люди, які хворіють на депресію, дуже часто тривалий час не дбають про свої кордони.
Порушене відчуття власних кордонів
Та все ж іноді буває напрочуд важко побачити і розпізнати власні кордони. Наприклад, якщо ми не маємо достатньо досвіду, коли хтось їх поважає. Це типово для дитинства, бо в нашій культурі все ще вважається нормальним ігнорувати дитячу думку, називаючи «ні» малюків примхливістю, упертістю, непослухом та розпещеністю. Іноді наше сприйняття затьмарює поганий досвід спілкування з однолітками, авторитарний тренер, досвід жорстокого поводження, зради або насильства.
І тоді ми вирушаємо в подорожі через власні кордони цілком самостійно, в інтересах дружби — для цього нам навіть не потрібні озлоблені люди довкола. Наприклад, як у цих двох різних, але все ж схожих історіях:
- Одна сестра просить іншу, аби та ввечері посиділа з дітьми. Пропонує по обіді заїхати по неї машиною, аби вона (вагітна і зі своєю дитиною) не сунулася через усе місто. Друга сестра, яка звикла бути здатною на все, доброю та безвідмовною, каже, щоб про неї не хвилювалися — вона доїде сама. За кілька годин вона з донькою на руках доганяє автобус. Їй погано і болить внизу живота так, що цілий вечір вона хвилюється про свою вагітність. Вона лає себе за те, що не скористалася пропозицією сестри (двічі повтореною). І вона добре знає, що ставити під загрозу її здоров’я — це останнє, чого б хотіла її сім’я.
- У свої двадцять років молода дівчина мала двадцять сексуальних партнерів, але лише кілька — через кохання чи її власне бажання. Вона має трохи зайвої ваги і вважає, що їй нічого запропонувати чоловікам, крім сексу. Тому в основному вона майже відразу погоджується переспати. Коли згодом вона знаходить хорошого і стабільного партнера, то ніколи не відмовляється з ним кохатися — незалежно від того, в настрої вона чи ні. Коли партнер дізнається про це, то лякається, засмучується і збентежується. Його жахає думка, що кохана спить із ним з будь‑якої іншої причини, крім її власного бажання.
Ці історії звучать екстремально, але ви можете легко вивести з них більш м’яку версію. Ви можете годинами прибирати та готувати їжу перед візитом родичів, навіть якщо ніхто не хоче, щоб ви надривалися. Маючи вивихнуту щиколотку, ви можете поступитися місцем старенькій жінці, хоча навколо вас сидить п’ятнадцять людей зі здоровими ногами. Ви можете знову пообіцяти на роботі, що виконаєте певне завдання, навіть якщо (на відміну від вашого боса) знаєте, що це означає для вас понаднормову роботу або повноцінну нічну зміну.
А в багатьох сім’ях колорит такий, що п'ятеро людей ретельно продумують, як піти назустріч усім іншим і чого би кожен із них хотів, але жоден не скаже, як би хотів він сам. Тоді неможливо прийняти жодного розумного рішення — від того, який фільм подивитися, до того, як провести відпустку.
У нас буває страх відмовитися від початкового сценарію, але він надмірний
Можливо, читаючи цю статтю, ви побачили частинку себе. Або ви вже давно знаєте, що схильні йти назустріч аж за свої межі, і не з любові, а з дефіциту. Знайте, що в цей момент ми робимо дуже багатообіцяючий крок до свободи, хоча ще не повністю її здобуваємо. Коли люди бачать подібні моделі в терапії (і це не завжди приємний процес), вони поступово починають розуміти, що робить їх проблемними. Де ці моделі забирають якість їхнього життя та стосунків. Але, як правило, люди дуже бояться від них відмовлятися, щоб випадково не впасти в іншу крайність чи не зіпсувати стосунки із близькими.
Частина страхів таки справедлива — якщо всі довкола дотепер знали, що я заздалегідь передбачаю і виконую кожне бажання, навіть із посмішкою, вони, напевно, будуть здивовані через те, що відбувається. Хто ця різка людина, в якої раптом виникла якась проблема (проблема існувала й раніше, але про неї не говорили)? Як це можливо, що в неї раптом зіпсувався настрій (він був поганий і раніше, але добре прихований)? Гарні стосунки це витримають, добрі друзі зазвичай починають радіти. Буває, що така зміна виявляє нездорові стосунки.
Якщо йдеться про здорові стосунки, то досвід, про який я дізнаюся на терапевтичних сеансах, та, зрештою, і з власного життя, говорить, що зазвичай, якщо я не повинна щось робити, я зроблю це із задоволенням. І тому легко стається так, що коли один із партнерів нарешті дозволяє собі говорити неприємні речі іншому більш відкрито, вони перестають бути аж такими неприємними, «злими», як той боявся. Навпаки, вони стають приємнішими, тому що партнер не зобов’язаний бути добрим і відтоді не зберігає в собі тисячі дрібних образ, про які інша людина навіть не здогадується.
Коли дівчина може займатися коханням зі своїм партнером тільки тоді, коли їй цього хочеться, цілком можливо, що вона хотітиме цього частіше (або ні, але якість їхнього сексуального життя все одно покращиться). І якщо ми іноді зможемо ігнорувати світ і дозволятимемо комусь іншому приймати рішення, якщо все ж ми перестанемо витрачати енергію на одержимий порятунок людей навколо нас, прислухаючись до них і постійно простягаючи руку…, дуже ймовірно, що раптом парадоксальним чином ми матимемо набагато щиріше бажання спонтанно зробити щось приємне іншим. Просто так. Бо нам самим буде досить.
Переклад: Тетяна Сопронюк