Жінки, які в дитинстві та юності були добрими та слухняними й не приносили нікому проблем, у дорослому віці інколи переживають вибухи негативних емоцій, які нагадують підлітковий вік. Як стають «хорошими дівчатками» і що зазвичай приховується в їхньому сімейному досвіді? Про це ми говорили з психологинею і психотерапевткою Нелою Г. Вурмовою.
Чому словосполучення «хороша дівчинка» звучить для нас майже образливо? Чуючи ці слова, ми автоматично уявляємо когось досить пасивного і трохи нудного. Адже доброта мала би бути цінною рисою!
Я б сказала, що, наприклад, сто років тому, «бути хорошою» мало цілком іншу конотацію. Останнє, чого очікували від жінок, — це мати власну точку зору й амбіції. Наприкінці ХІХ століття, особливо в жінок у ролі дружини, цінували радше слухняність та покірливість. Ми бачимо це в книжках того часу. Наприклад, у «Мариші» (драма чеських авторів Алоїса та Вілерна Мрштіків — ред.) подано як норму те, що чоловік б’є дружину. Вона повинна сприймати це без докорів та нарікань і не проклинати його за «трохи того биття». Поступово жінкам вдалося змінити своє становище. Разом з тим почали цінуватися цілком інші риси — і навіть якщо перед нами ще багато праці, все ж сьогодні ми цінуємо жінок за їхні здібності, за незалежність, гострий розум, розсудливість… У фразі «хороша дівчинка» ми, мабуть, чуємо ті старі очікування.
Здається, що бути «хорошою» — це помітний недолік і в партнерських стосунках.
Наші очікування від подружніх стосунків також зовсім інші, ніж раніше. Колись це була економічна установа, яка мала продукувати стабільність і дітей. Наприклад, як пише психологиня Естер Перель, нині ми хочемо бути коханцями і навіть через десятки років відчувати пристрасть та відкривати нові відтінки стосунків. Це неможливо поєднати із добрим, слухняним і передбачуваним на кожному кроці партнером, який би був таким зручним у 1984 році, коли брати Мрштіки писали «Маришу».
Зміна ролі
Однак вимога покори й поступливості змінилася на інший суспільний тиск. Ми постійно чуємо, що нам слід виходити із зони комфорту, мислити «out of the box», досягати успіху, вирізнятися…
Люди, особливо молодь, відчувають, що повинні бути якимись особливими й винятковими, аби мати цінність. Вони не задоволені собою, коли це не так. Вони не впевнені у собі, зав’язуючи стосунки, оскільки думають, що не мають чим зацікавити іншу людину. Вони вірять, що повинні докладати дуже багато зусиль, бути оригінальними, цікавими, успішними, зробити щось велике.
Як ніби людина вже не може собі дозволити бути просто звичайною.
Саме так. Наприклад, люди часто вважають, що немає сенсу мати хобі, в якому ви не є суперуспішними. Але це дурниця. На мою думку, повинне існувати найвище право писати погану поезію, малювати посередні картини, грати на гітарі просто для задоволення. Ходити на танці з повним розумінням, що з вас ніколи не вийде великого танцівника. Не мати амбіцій якось монетизувати своє хобі. Молодь у віці близько двадцяти років особливо часто каже: «Я нічого особливого не вмію, мені просто подобається те і те, але я ні в чому не винятковий». Вони відчувають полегшення, а інколи, навпаки, важкість, коли чують — та це ж цілком нормально. Життя хоче від нас, аби ми були самі собою. Навіть якщо бути «самим собою» здається нам геть нудним. Правду кажучи, багато терапевтів розповіли б вам таємницю: Люди, героїзмом чи оригінальністю яких захоплюються всі навколо, часто вважають себе звичайними або навіть відверто нездалими. Головний герой оповідання зазвичай не має часу милуватися собою, тому що він надто зайнятий проживанням свого героїзму.
Як це проявляється саме в жінок, скажімо, у зв’язку з материнством тк кар’єрою?
Раніше від жінки з дітьми очікували, що вона буде тільки доглядати дітей та організовувати побут — нічого іншого вона робити й не могла. Коли ж нині новоспечена мама перебуває в декреті і більше нічим не займається, чимало людей дивляться на неї крізь пальці як на когось без амбіцій, хто не розвивається, невдовзі говоритиме тільки про підгузки і матиме мамський мозок. У декреті я трохи працюю, тому що для мене самої це ок. Інші мої подруги взяли паузу на роботі і є винятково мамами, тому що так приємніше для них самих. Я знаю, що це таке банальне твердження, але якби люди дозволяли собі просто жити, всім би було краще.
Інтерналізовані вимоги
На ринку популярних посібників із саморозвитку є чимало публікацій, які дають поради про те, як перестати бути «занадто хорошим», і презентують це як шлях до успіху в кар’єрі або стосунках. Чому так важко перестати бути «хорошою дівчинкою»?
Тому що те, що змушує нас поводитись як хороша дівчинка, зазвичай є внутрішнім уявленням про те, як ми повинні жити своє життя. Що добре, що погано, що дозволено, за що нас судитимуть інші. В психології таке уявлення називається інтроєкцією. Зазвичай ми набуваємо їх у дитинстві чи підлітковому віці, і вони глибоко закарбовуються в нашій душі. У крайньому випадку для дитини, якби від неї відмовилися батьки або найближчі люди, це означало смерть — а якщо не смерть, то емоційну ізоляцію, а ми до цього психологічно теж не створені. Тож ми просто пристосовуємось до того, щоб нас приймали й любили в більш‑менш доступній формі. Ви не зміните чогось такого, просто одного дня вирішивши: «Я більше не буду хорошою дівчинкою». Часто це орієнтир, згідно з яким ви побудували велику частину своєї особистості і функціонували протягом двадцяти, тридцяти, сорока років свого життя. Насправді я не думаю, що будь‑який посібник із саморозвитку сам по собі призведе до змін, хоча він може бути важливим кроком у якомусь більшому психологічному процесі.
Якими тоді можуть бути перші кроки, які принесуть у життя процес зміни? У фільмах часто виглядає так, що жінка купує собі новий, привабливіший одяг і вирушає в бар або в якусь екстравагантну відпустку. Але я підозрюю, що саме тільки прийняття зовнішніх атрибутів самовпевненої стерви, мабуть, не допоможе…
Саме так відбувається, скажімо, в доволі гарному фільмі «Ширлі Валентайн». І знаєте, зовні це може виглядати саме так. З мого досвіду терапії з клієнтами, більш поширеною практикою є починати зі змін у собі. Поставити під сумнів свої інтроєкції про те, яким я повинен і не повинен бути, почати більше контактувати зі своїм гнівом чи агресією, навчитися приймати себе з усім спектром емоцій, приємних чи неприємних. У другу чергу ці зміни виявляються в зовнішньому світі, але частіше я бачу це, наприклад, у стосунках.
В чому це проявляється?
Наприклад, у тому, що жінка або й чоловік вчаться не змушувати себе любити все, а навпаки — стояти за себе, асертивно розв’язувати першу ситуацію, а за нею — другу й третю. Інколи це коштує кількох стосунків, люди часто бувають здивовані, чому вони більше не можуть помикати людиною, і нерідко це їх зачіпає. Але я це кажу як терапевтка. Правда ж у тому, що в своєму оточенні я маю й жінок, для яких важливим кроком і допомогою в процесі внутрішніх змін було зробити щось зовні. Почати носити сукні або використовувати помаду. Для мене, скажімо, було дуже знаменно, коли моя подруга, фотографка‑портретистка зробила мені прекрасні світлини. Суто зовнішній стимул запустив зміни всередині. І тут не може бути єдино правильного взірця.
Які можуть бути конкретні причини того, що дівчина у своїй родині не навчилася злитися й проявляти негативні емоції?
Цих причин може бути чимало. Так не здається на перший погляд, але на те, щоб безпечно проживати ті невинні бунти й незгоди зі своїми батьками, потрібен великий безпечний простір. Я, наприклад, знаю одну дівчину, у якої був психічно хворий батько, шизофренік. Все оточення її мами постійно пояснювало їй, як важко її мамі з татом і як вона повинна в першу чергу допомагати їй та не завдавати клопотів. Так вона навчилася «бути доброю і не завдавати клопотів». Тобто не стояти за себе, не гніватися, не мати потреб, які можуть комусь заважати.
Цікаво, чи є інші приклади з практики.
Інша дівчина з батьком‑насильником. Як тільки його щось зачіпало, він починав бити речі й людей, кидатися речами, штовхати маму об стіну. Кілька таких інцидентів, багато пережитого жаху — і ви також навчитеся ходити навшпиньки, у всьому підкорятися й не створювати жодного приводу для наступного вибуху. Особливо коли кілька разів за ваш огріх відповідатиме, скажімо, ваша мама. Або інша дівчина з мамою‑алкоголічкою. Як мені одного разу сказав мій супервізор Томаш Пржікрил, діти алкоголіків бувають здібними, але не бувають щасливими. На маму, хай навіть та була кваліфікованою лікаркою, дівчина покластися не могла, вже в дванадцять років вона час від часу телефонувала в лікарню вибачитися за маму, що та не прийшла на роботу, бо п’яна, як чіп. У такій ситуації у вас є дві можливості. Йти шляхом хаосу, самим почати жити дико, пити, приймати наркотики, поводитися ризиковано… або стати зразковою дружиною, оскільки хоча би хтось має працювати як слід.
У нас це роблять так
Чи завжди це пов’язано з проблемним сімейним досвідом?
Все може бути цілком навпаки — без патології, без діагнозів у батьків. У дружних функціональних родинах. Скажімо, у нас просто була дуже дружна сім’я, всі завжди добре ладнали. Настільки, що місця для конфлікту майже не було. Багато друзів завжди заздрили моїй сім’ї, тому що батьки любили одне одного, любили своїх дітей понад усе… просто в нашому домі було дуже важливо бути спокійним, не засмучувати інших, не баламутити воду. Не влаштовувати сцен.
Це звучить зразково — можливо, аж занадто.
Я думаю, що доба вимагала від дітей бути слухняними та мати ідеально гарний настрій. Ще, мабуть, вони могли бути сумними, але з поважної причини і не надто інтенсивно чи дуже довго. І, звісно, вони не мали б злитися. І тому, навіть якщо батьки в той час справді робили усе можливе, діяли з найкращими намірами, я часто зустрічаю жінок, які переживають щось на кшталт статевого дозрівання лише, скажімо, в університеті, коли вони виходять із домашнього середовища, і раптом вони бачать ззовні те, що завжди сприймали як належне. І, можливо, починають сумніватися. Це болісний для обох сторін, але, зрештою, корисний процес.
Як зазвичай виглядає такий процес?
Часто люди починаю усвідомлювати, що відбувається вдома, під час відвідин, як до них ставляться батьки, і що так було завжди, але раптом це починає діяти на нерви, і вони повертаються з відвідин роздратованими. У них з'являється бажання зробити все по‑іншому, це стає якось помітнішим. Це скоріше «так, вдома було так, але я хочу по‑іншому, і ви повинні з цим змиритися». Іноді люди вперше по‑справжньому зляться на своїх батьків. І, можливо, навіть неадекватно, як це часто буває в підлітковому віці — лише на наступному етапі вони усвідомлюють, що батьки зробили все, що могли і вміли зробити в той момент. Але цей порядок не можна змінити. Іноді нам просто потрібно пройти від однієї стіни до іншої, перш ніж ми опинимося посередині та розширимо свої можливості настільки, щоб вільно ходити між цими стінами. І, там, де минуле складніше, на мою думку, без визнання та прийняття власних емоцій та їх серйозності, без повної оцінки того, що насправді сталося, неможливо піти далі.
Емоції, звернені всередину
Як така установка, коли я не вмію чи «не смію» проявляти негативні емоції, виявляється у стосунках? Чи існує певний тип партнерів, яких ці жінки часто знаходять?
Я не знаю. Мені здається, що ні. Я знаю жінок з такою установкою, які постійно знаходять неемоційних партнерів, деякі — домінантних партнерів, але інші, наприклад, люблячих і турботливих чоловіків. Я би сказала, що це «не смію проявляти негативні емоції» настільки поширене, що з нього не можна зробити певне узагальнення. Зрештою, це не єдина змінна, яка впливає на наш вибір партнера.
Нині поширеною проблемою серед дівчат‑підлітків є самоушкодження. Чи може воно бути агресією, яку вони не дозволяють собі проявити проти світу, і тому звертають її проти себе?
Це найпростіше пояснення. Що якщо я не можу виплеснути агресію та злість, вона обертається проти мене. Не обов’язково через класичне фізичне самоушкодження, а тим, що людина бичує сама себе психологічно, злиться на себе або говорить собі «Боже, я жахлива». Ну, звичайно, реальність складніша, оскільки це не єдиний можливий варіант. Наприклад, я розмовляла з жінкою, яка настільки придушувала себе й свої почуття, що просто нічого не відчувала. А відчувати біль означало відчувати хоч щось. Відчути на мить, що я існую. Що я маю тіло, а отже, я теж жива.
Як на це можуть реагувати батьки — окрім того, щоб запропонувати дочці найкращу доступну психотерапевтичну підтримку?
Що можуть зробити батько або мати, крім звернення по допомогу до терапії, — це перш за все зацікавитися, повірити, що для цього є якісь реальні причини, навіть якщо я не обов’язково їх розумію. Що ця поведінка має певний сенс, за нею стоїть щось реальне. Це не просто примха, розбещеність, спроба завдати вам клопоту чи те, що «сучасна молодь слабка і не може потерпіти». Намагатися бути в курсі того, яким життям живуть ваші діти, чи хтось завдає їм шкоди там, де вони проводять свій час. Із дітьми старшого віку складніше, вони вже не так сильно впускають батьків у свій внутрішній світ. Допомагає все, що сприяє встановленню контакту між вами, тому прийняття та інтерес, безсумнівно, мають більше шансів допомогти, ніж крики, заборони, покарання. Загалом обмеження зазвичай призводять до того, що діти починають краще приховувати свою поведінку.
Переклад: Тетяна Сопронюк