Намагаючись зменшити тривожність за допомогою «достатнього обсягу релевантної інформації», багато наших клієнтів і пацієнтів витрачають години й цілі дні перед телевізійними новинами, крім того, вони шукають інформацію в інтернеті, на телефоні або планшеті. У великій кількості даних вони справді знаходять повідомлення із заспокійливим змістом, але разом із ними — й тривожні новини, які закручують чергову спіраль пошуку в марних спробах зорієнтуватися та знайти спокій.
Одне журналістське правило стверджує, що першою жертвою війни — ще до того, як пролунає будь‑який вистріл, — є правда, тобто об’єктивність. Воєнна пропаганда у всі часи була невід‚ємною частиною бойових дій, виконуючи важливу мету. Сама вона, на думку воєнних істориків, — ефективніша зброя, ніж гвинтівка, і має потенціал вирішувати конфлікти.
Новини про героїчні вчинки бійців і високі втрати іншої сторони, картини знищеної воєнної техніки ворога, страждання своїх громадян — усе це допомагає мотивувати й підтримувати бойовий дух війська, оскільки останнє, чого прагнуть військові керівники, — це деморалізовані групи, які не вірять у власну перемогу. Часто перемагає саме моральна сила. І йдеться про бойовий дух не лише армії, а й населення і, не в останню чергу, світову громадську думку.
Саме тому в 1935 році британський політик Артур Понсонбі навіть заявив, що під час війни брехня стає якщо не чеснотою, то принаймні патріотичним обов’язком.
- Перша фотоманіпуляція походить з американської громадянської війни (1863 рік). Якийсь репортер підроблював на світлинах трупи солдатів і робив це настільки майстерно, що його обман розкрили лише через сто років.
- Коли в 1914 році німці оточили бельгійське місто Антверпен, задзвонили церковні дзвони. Йшлося про дзвони церков у Німеччині, але це не завадило союзникам повідомити світові, що священників в Антверпені силою змусили бити у дзвони в церквах. Коли це повідомлення поширилося далі, воно набуло шокуючої форми. Стверджували, що коли хоробрі священники відмовилися бити у дзвони, варвари‑завойовники повісили їх за ноги, наче серцевини дзвонів.
- Одним із факторів, який спонукав Китай до війни у 1917 році, було обурення громадськості щодо зневаги німців до мертвих. Таке обурення викликав генерал Чартеріс, який у листі до Шанхаю переплутав підписи до двох фотографій: полеглих солдатів на фронті та мертвих коней по дорозі на миловарню…
Чи знайомий вам такий спосіб журналістської діяльності? Хоча пропаганда, дезінформація (або напівправдива інформація) і цензура не є одним і тим самим, вони все ж переплетені та мають багато спільного. Наприклад, вони сприяють контрпродуктивним рішенням або постійному зростанню поляризації суспільства. У лавині сучасних технологій, соціальних мереж та глибинних фейків (deep fake) надзвичайно важливо розуміти, на що ж ми, власне, реагуємо.
У так звану постфактичну добу, в якій ми живемо, першочерговою метою навіть багатьох серйозних медіа є не подати інформацію, а викликати емоції. А вони запускають поведінку. Порушити здоровий глузд, заплутати неокортекс і спонукати людину до дій ніколи не було простіше. І тому як ніколи важливо зупинитися, усвідомити, видихнути та захистити своє психічне здоров’я. Після двох років ковіду ми, на жаль, все ще є жертвами так званої інфодемії — надмірної, величезної кількості по‑різному точної та неточної інформації.
Поляризація — це поразка
Пропаганда бере собі в допомогу дезінформацію, про яку їй навіть не потрібно турбуватися, — вона поширюється в будь‑якому випадку, а ми всі докладаємося до цього кліками, лайками й шерами. Навмисне поширює дезінформацію лише невеликий відсоток людей. Її переважно поширюють ті, яких зневажливо називають корисними ідіотами. Миттєво зрозуміле пояснення, яке не вимагає років освіти, зменшує тривогу і безпорадність краще, ніж намагання зрозуміти комплексні феномени й історичні конотації. Я розумію світ і хочу цим поділитися.
При цьому витончено складна дезінформація завжди має правдиву основу, щоб її було легше сприймати. Однак велика частина дезінформації все ж нагадує побрехеньки, які б можна було розповісти в барі за третім пивом і більше ніде про них не згадувати. На противагу цьому публічні заяви представників влади є публічними саме для того, щоб дійти до людей у тій формі, в якій вони проголошені. Подобається нам це чи ні, але з точки зору пропаганди й масової комунікації обидві сторони конфлікту в Україні поки що успішні і роблять те, що мають робити (в тому числі й чеське політичне представництво).
Але я знову нагадую, що з цього погляду чехи не просто спостерігають за боротьбою, а є її частиною. І знаєте, коли вони в ній програють? Справжня мета дезінформації — не в тому, щоб перетягнути якомога більше людей на бік якогось твердження, її творці й не мають таких амбіцій. Цілком достатньо напустити інформаційний туман, шум, наслідком якого є безпорадне знизування плечима і заява: «Я вже не знаю, чому вірити».
У хаосі можливо все. Це місце, де ми програємо свою битву морально. І оскільки нам потрібно в щось вірити (когнітивний дисонанс нестерпний), ми вибираємо сторону і починаємо в ній утверджуватися. І тому поляризуватися. Це місце, де ми починаємо програвати битву не лише ментально, а й загальносуспільно.
Чи стала жертвою війни свобода слова? Після блокування давно відомих дезінформаційних вебсайтів з’явилися голоси, які в цьому переконані. На мою думку, боротися з дезінформацією однозначно потрібно, але якби я жив в ідеальному світі, я б обрав інший спосіб. Я хвилююся, що такий крок може мати контрпродуктивний ефект: він підтвердить типовому конспіратору, що якщо такий вебсайт вартий того, щоб його закрили, у ньому повинно бути щось, що уряди приховують від нас, справжня правда, яка має залишатися таємницею. Вони зміцнять власні переконання, знайдуть інший сайт чи майданчик і зроблять ще один полюс, на кінці якого буде папірець із написом «крайність». Але те, що жодна крайність не приносить нічого доброго, ніхто не відміняв.
В ідеальному світі я б посилив вивчення медіаграмотності в школах і родинах із раннього віку. І я б працював, наприклад, з так званим щепленням від дезінформації — на невеликій кількості менш шкідливої дезінформації я б навчав організм розпізнавати більш глобальні та серйозні фейки. Я би працював із джерелами інформації та їх розрізненням.
А також зі способами, якими напівправдива інформація та дезінформація проникають на головні новинні портали, тому що, крім викликання емоцій, нинішня журналістика пов’язана зі швидкістю (навіть за рахунок якості та достовірності) — і спростувати, вибачитися або приписати помилку ненадійному джерелу краще, ніж не опублікувати щось узагалі або раніше за конкурентів.
Так, я знаю, ми не живемо в ідеальному світі. І саме тому ми схильні до кроків, які не можна віднести лише до категорій «добре» та «погано», але їхні переваги можуть заледве переважати над недоліками. У цьому ми можемо спертися, скажімо, на парадокс толерантності, який описав філософ Карл Поппер: для того, щоб суспільство могло бути толерантним, воно повинне зберегти право бути нетерпимим до нетолерантності.
Право на дезінформацію?
Спробуймо висвітлити принцип дезінформації на простенькому прикладі з життя. У соціальній мережі «TikTok», популярній перш за все серед дітей, можна знайти різні «надійні» поради. Як перенестися до інших реальностей, як зробити цікаву палаючу картинку на дзеркалі або як грати в «собачий кайф». Це гра, під час якої діти душать себе до втрати свідомості. Тринадцятирічна дівчинка Дестіні зі штату Орегон потрапила в реанімацію з опіками третього ступеня, десятирічна Антонелла з Італії померла під час згаданої «гри», а дванадцятирічний Джошуа через цю саму гру впав у кому.
Ніхто з нажаханих чи засмучених батьків не сумнівається, що такі публікації потрібно негайно вилучати з обігу. Безглуздість та небезпека подібних сторінок очевидна. А як там у дорослому світі? Не обманюймо себе — у розпізнаванні безглуздого і небезпечного ми не надто розумніші за дітей (хоча «доросла» дезінформація менш очевидна). Але ми все одно залишаємося переконаними, що демократія та свобода слова — це те саме, що право поширювати в публічному просторі все, що нам спаде на думку.
Це не так. Свобода, крім іншого, — це й величезна персональна відповідальність та зрілість, завдяки якій ми можемо, наприклад, уявити вплив наших висловлювань. Або напружитися і перевірити джерела. Або фільтрувати свої думки і, не в останню чергу, на користь вищих причин прийняти рішення про те, що ми не будемо публікувати нашу думку або не пересилатимемо текст далі.
Чи може кожен із нас спроєктувати будинок? Зремонтувати автомобіль? Написати картину? На яких підставах ми переконані, що кожен із нас — публіцист, який має право виходити в публічний простір? Фундаментальною та поширеною помилкою є думка, що публічний простір належить усім і в ньому все мало би бути доступним. Це не так і ніколи так не було. Засоби масової інформації завжди цензурували та фільтрували свій контент. Процеси, через які проходить інформація та які на неї впливають, наприклад, такі:
- Agenda‑setting — це про актуалізацію тем, які мають зацікавити громадськість.
- Gatekeeping — це наступне здійснення вибору. Автором цього терміну є психолог Курт Левін (гештальтисти знають), який брав за основу дослідження процесу прийняття рішень під час сімейних покупок харчів (тому що вся «Білла» у візочку не поміститься, і ви повинні щось вирішити, інформація має пройти через так звані gate areas).
- Медіа‑упередження (bias), знову ж, стверджує, що віддаленим і політично неважливим країнам не приділяють багато часу — іншими словами, скільки інформації ви отримали про 27 збройних конфліктів і переміщення 84 мільйонів біженців за минулий рік?
- Knowledge gaps — це прогалини в знаннях, які можуть відігравати роль під час сприйняття й інтерпретації представленої інформації. І так далі.
Тому загалом все набагато складніше, ніж видається на перший погляд. Після теракту в Новій Зеландії, наприклад, з обігу було вилучено відео, яке зняв сам нападник. Щоб тероризм працював і міг залякувати, про нього повинні знати. Інформація про кількість загиблих працює за цим збоченим принципом прямо пропорційно: що більше загиблих, то більший шок та бажання поширити новину. Іноді неінформування справді може бути законним і дієвим способом боротьби.
І ще дещо, скоріше сентиментальна згадка. До появи інтернету публічний простір був доступний насамперед для еліт. Еліт у гарному сенсі цього слова, людей освічених та успішних у своїх сферах. А журналістам, які з ними спілкувалися чи писали про них, доводилося проходити дуже довгий шлях, поки вони могли перейти від ремесла об’єктивного репортажу до журналістських жанрів і коментарів (уміння говорити чи писати без орфографічних і граматичних помилок було самоочевидним).
До культивування публічного простору ми можемо долучитися навіть тим, що не будемо до нього входити. Уявний експеримент дуже простий: чи хотів би я, щоб мої близькі попливли навколо світу на човні, який я збудую сам? Тому, можливо, мені навіть не потрібно просити їх читати те, що імпульсивно спало мені на думку в пориві емоцій.
Дотримуватись у сварках міри
Напевне, всі ми пам’ятаємо згуртованість на початку ковіду, світове єднання у пошитті масок та аплодування медикам. Що ж сталося, чому за рік ми почали словесно або й фізично на них нападати, проколювати їм шини? Крім втоми та розчарування, суттєво змінилося одне: медійний образ та хід пандемії. І хоча ворожі поляризовані табори точно не були представлені у суспільстві 50/50, саме так це виглядало в ЗМІ — це завжди виглядає так, коли ви запрошуєте по одному представнику від кожного табору.
Я хотів би вірити, що історія не буде повторюватися, а майбутнє не настільки безнадійно передбачуване, але не можу позбутися тривоги. Війна в Україні може тривати довго. Люди, вигнані зі своїх домівок, можуть реагувати по‑різному, і в Чехію можуть потрапляти не лише ангели. Злагодженість і чеська унікальність у швидкості та щедрості запропонованої допомоги — це чудово, але сили чеському суспільству знадобляться на довший час, бо втома і розчарування, природно, прийдуть знову.
Неприйняття, атакування, заборона та зневажання всього російського або ж пов’язаного з Росією може не припасти до смаку навіть тим, хто однозначно відкидає війну (якщо говорити лише в межах моєї професії, то російські психотерапевти, які допомагають, де можуть, і через свої переконання ризикують отримати п‘ятнадцять років в'язниці, на це вочевидь не заслуговують). І знову медіа переповнені безперервними військовими реаліті‑шоу, а соціальні мережі ніколи не сплять. Прагнучи творити добро, ми можемо поступово наблизитися до того, за що так критикуємо Росію.
І тому я намагаюся зробити свій внесок маленьким наївним закликом пом’якшити нинішню та майбутню поляризацію: спробуймо не дозволити сценарію повторитися. У нас є свобода. Свобода не ненавидіти і свобода займати позицію. Свобода залишати свою думку при собі. Свобода оцінити свої сили та вести себе відповідно. Як Гаррі Поттер, ми можемо тренувати «захист від темної магії» (цього року в Швеції створили Агентство психологічного захисту, тому для цього навіть не потрібно їхати до Гоґвортсу).
Що б ми не чули, не читали, не бачили й не думали про це, одне залишається головним: війна завжди погана, люди у ній страждають і їм потрібна допомога. Робити з себе розумників і сперечатися за пивом або в Інтернеті ми зможемо тоді, коли запанує мир.
Переклад: Тетяна Сопронюк